Червоноград

Червоноград – це місто на берегах Західного Бугу, на самому кордоні із Польщею. В нинішньому вигляді воно постало лише в 1951 році, а до того мало назву Кристинопіль і було значно меншим. Сьогодні Червоноград є третім за кількістю населення містом Львівської області, важливим центром гірничодобувної промисловості.

Історія

Червоноград, а точніше Кристинопіль, був заснований у 1692 році Феліксом Казиміром Потоцьким, коронним гетьманом Польщі. Фелікс був представником того самого роду Потоцьких, чий палац нині є окрасою Львова, та чий парк в Софіївці відомий на всю країну і далеко за її межами. Саме у Кристинополі, названому на честь дружини засновника міста Кристини Любомирської, Потоцькі облаштували родинне гніздо.

Історія міста тісно пов’язана з історією роду Потоцьких. В 1695 році Фелікс зводить палац, а поблизу нього – величний костел Св. Духа. Невдовзі там же греко-католицька громада будує церкву Св. Юра. Ці три споруди стають центром поселення – навколо них розростаються приватні будинки, з’являється ринкова площа.

Найбільшого розквіту місто набуло за часів Франциска-Селезія Потоцького – магната, не біднішого за короля, і, мабуть, настільки ж гонорового. Франциск правив Кристинополем з 1724 по 1772 роки і хотів всьому світові показати своє багатство та велич. Тож він зробив свій палац ще більш розкішним і заклав парк, як у Версалі. Тримав двір на зразок монаршого, мав власне військо, яке шикувалося при кожному його прибутті у замок, і керував долями людей, мов маріонетками. Так, не схвалюючи таємний шлюб свого сина Станіслава Щенсного зі збіднілою дворянкою Гертрудою Комаровською, він без сентиментів наказав утопити небажану невістку. Та ховалася, втікала, але своєї лихої долі уникнути не змогла.

Франциск Потоцький зробив чималий внесок у розвиток міста: побудував тартак, млин, цегельню, сприяв розвиткові торгівлі. За його меценатства у Кристинополі був зведений монастир василіян.

Після смерті Франциска-Селезія у 1772 р. маєток перейшов до його сина. Станіслав Щенсний Потоцький не захотів залишатися у Кристинополі і переніс сімейну резиденцію до Тульчина, а палац у 1781 р. продав князю Адаму Понінському. В цей період у Галичині відбувалася зміна влади, вона з боями перейшла до Австро-Угорщини і в ході військових дій Кристинопіль зазнав сильних руйнувань.

Кінець XVIII – початок XIX ст. був періодом занепаду, маєток переходив із рук в руки. За борги австрійський уряд забрав місто у Понінського і деякий час сам управляв маєтком. Потім Кристинополем володіла Катерина Коссаковська, тітка Станіслава Щенсного з роду Потоцьких. По її смерті – знов австрійський уряд, а в 1818 місто було продане Мацєйові Стаженському. Протягом наступних ста років власники маєтку змінювалися п’ять разів, поки він не опинився в руках родини Вишневських.

Лиш у другій половині ХІХ ст. Кристинопіль знов почав розвиватися – був відбудований млин, з’явилися пивоварня і винокурня, пожвавилася торгівля зерном. У 1884 р. через місто прокладено залізницю, що сполучала Рава-Руську і Сокаль.

Важливою для міста подією стало перенесення до нього греко-католицької громади сестер служебниць Найсвятішої Марії, для яких у 1904 р. було зведено монастир (втім, він був зруйнований під час Другої світової війни).

На початку ХХ ст. у Кристинополі активно розвиваються суспільні і національні сили, відкриваються хімічна, цементна фабрики, тартак. З’являється кооперативний рух, відкрито кредитно-торгівельну спілку, діють просвітницькі товариства, політичні та економічні партії.

Перша світова війна і наступна за нею польсько-українська війна 1919 року не обійшли прикордонне містечко стороною – Кристинопіль встиг побувати під радянською, австрійською і, зрештою, знову під польською владою.

В 1928 році маєток разом із знищеним війною палацом був проданий полковнику Зігмонду Літинському, котрий у 1935 році передав Кристинопіль Сокальскому повіту для створення у палаці гірничої школи.

В роки Другої світової війни місто перебувало під фашистською окупацією, поки в липні 1944 у Кристинопіль не увійшли радянські війська. За договором 1945 року ці землі були передані Польщі, українське населення будо примусово вивезене з містечка в рамках операції «Вісла». В 1951 – нова угода, і знову зміна влади. Кристинопіль переходить до складу УРСР, офіційно отримує статус міста та нову назву, Червоноград.

Із приходом радянської влади у Червонограді починається активний видобуток кам’яного вугілля, будуються нові шахти, до міста звідусіль їдуть заробітчани. Місто жваво розвивається та розростається, стаючи одним з найбільших у Львівської області, центром Львівсько-Волинського вугільного басейну. Проте в 1990-х ціни на вугілля впали і видобуток його було значно скорочено.

Однією з віхових і показових подій у Червонограді є повалення пам’ятника Леніну – саме тут це зробили вперше на території УРСР, навесні 1990-го.

Кристинопольський палац

Палац у Кристинополі був зведений у 1691 році засновником міста – Феліксом Казиміром Потоцьким. Ця споруда поєднувала у собі риси резиденції та укріпленого замку, поки у 1736 році Франциск-Селезій Потоцький не розпочав масштабну перебудову. Тоді маєток був позбавлений фортечних рис і перетворився на пишну сімейну садибу.

Перебудова тривала кілька років. Франциск Потоцький прагнув надати палацу французького стилю, узявши за взірець палац у Вілянуві, що поблизу Варшави. Він запросив відомого архітектора П’єра Ріко де Тірреджелі і доручив тому не лише розробити проект палацу, а й закласти садово-парковий ансамбль.

Палац Потоцьких вражав своєю пишністю і красою. На версальський манер у ньому було зроблено два двори, в’їзна брама мала форму тріумфальної арки, а внутрішнє оздоблення було виконане у стилі рококо. Окрім 40 покоїв, палац мав бальну, концертну і дві театральних зали. Окремі споруди відводилися під кухню, адміністрацію, броварню, винокурню, казарми, стайні та господарські приміщення. При в’їзді в замок був будиночок для вартових. Була й власна каплиця. Окремі будинки у маєтку належали дворянам та вищим урядовцям, тоді як урядовці середньої категорії мешкали разом з економами та садівником палацу в одній споруді. У палаці часто бували імениті гості, від авантюриста Джакомо Казанови до австрійського цісаря Йозефа ІІ.

Справжньою перлиною Галичини став і парк навколо палацу, площа якого складала понад 6 га. Він мав чимало подібного до версальських садів – розкішні клумби, скульптури на міфологічні теми і багатство фонтанів, штучних водоспадів і водних каналів, для облаштування яких було змінене русло річки Солокія.

Після пожежі 1856 року палац був частково перебудований, змінився його фасад. Постійні зміни власників, що не могли утримувати маєток на належному рівні, та часті пожежі і перебудови мало що залишили від його первісного виду. В роки Першої світової замок був фактично знищений зсередини російськими військами: були вирвані вікна та двері, зруйновані каміни і сходи.

Сьогодні палац потребує реконструкції. З 1989 року частину приміщень у ньому займає філія Львівського музею історії релігії.

Церква св. Володимира

Перший, дерев’яний костел було збудовано в 1692 році. При ньому була мурована крипта, в якій ховали членів родини Потоцьких та ченців-бернардинців. Після великої пожежі у 1701 р. на місці дерев’яного збудовано кам’яний бароковий храм, а в 1747 р. з’являється мурований монастир ордену бернардинів, створений за проектом Франциска Чайки.

Костел був відомий своїм внутрішнім розписом, який у 1756-58 рр. виконав в техніці поліхромного живопису Станіслав Строїнський, придворний художник Франца-Селезія Потоцького. Сюжет більшості виконаних розписів був присвячений сценам з життя св. Бернарда та інших членів ордену. Ці розписи збереглися аж до 1990-х років, коли були знищені в процесі ремонту.

Під час воєн ХХ ст. костел і монастир не постраждали, лише верхівка купола була пошкоджена. Але в з встановленням радянської влади сакральні споруди були закриті і використовувались не за призначенням, тож поступово перетворилися на руїну.

У 1988 році костел повернули віруючим, його відремонтували, заново розписали, зробили новий різьблений іконостас.

Змінився і зовнішній вигляд церкви, яка тепер стала православною і називалася на честь св. Володимира. До головного купола прибудували чотири менших, пофарбували їх у голубий колір і прикрасили золотими зірками. На місці крипти тепер знаходиться столярний цех.

Святоюрський монастир василіян

Перший храм на цьому місці був зведений в 1713 р. – дерев’яна греко-католицька церква св. Юра. З 1764 р. при ній був монастир василіян, а в 1771-75 рр. на місці постав мурований храм. Архітектором церкви став Іван Зельнер, який поєднав в архітектурі храмової споруди риси класицизму і рококо.

Церква славилася чудотворною іконою «Кристинопільська Божа Матір», яка в радянські часи була вивезена до Польщі і повернена в 1994 р. Тут також зберігався «Кристинопільський Апостол» ХІІ ст. та рукописна 12-томна «Мінея». Великий інтерес представляв і літопис «Хроніка Кристинопільського Монастиря» - книга на 160 сторінок, яку вів ігумен монастиря о. Корнелій Срочинський, записуючи всі важливі події з життя монастиря, міста і його околиць.

Протягом всього свого існування церква відігравала важливу просвітницьку роль. В 1794 р при монастирі створено шпиталь і школу. З 1888 до 1945 рр при ній існували богословські василіанські студії. В 1892 р. тут склав вічні монаші обіти майбутній митрополит Андрей Шептицький.

В 1946 радянська влада закрила церкву, а в приміщеннях монастиря розмістилася міліція, потім школа механізації, поштове відділення, музей атеїзму… В 1989 році церкву і монастир повернули парафіянам. В 1994 р., продовжуючи традиції просвітництва, при монастирі засновано духовний ліцей.

Червоноград міг би стати другим Версалем або принаймні другою Софіївкою. Але розкішний палац занепав, парк навколо нього давно зник і сьогодні місто є досить невиразним для туристів, не знайомих із його цікавою історією. Лишається сподіватись, що маєток Потоцьких таки буде відновлено і місто отримає заслужену увагу української та світової спільноти.